СУЧАСНІ ПРІОРИТЕТИ КУЛЬТУРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

СУЧАСНІ ПРІОРИТЕТИ КУЛЬТУРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

3.1. Культура як чинник формування європейської ідентичності та зростання людського потенціалу країни

Позитивний досвід європейської цивілізації містить не лише досягнення у сфері економіки та політики, але й включає в себе напрацьовані механізми культурної співпраці та взаємозбагачення. Сьогодні європейська ідентичність - досить складне поняття, невід'ємною частиною якого є спільна культура та культурне розмаїття. Потенціал, який європейська спільнота визнає за культурою, - це можливості для багатьох інновацій, у тому числі економічних. Сьогодні культура розглядається як інструмент побудови здорового суспільства, елемент розвитку громадянського суспільства, сегмент регіонального розвитку та туристичних інновацій. Культурі під силу вирішувати питання економічного зростання і проблеми зайнятості населення. В обіг введено такі поняття, як "креативна економіка" та "креативна екологія". Дослідження виробничих потужностей культурної галузі в Європі показують неабиякий економічний потенціал цього сектору. В Євросоюзі культурний сектор виробляє більше доданої вартості, ніж операції з нерухомістю, хімічна промисловість та інші традиційно прибуткові галузі.

Культурна програма Європейського Союзу, покликана сприяти проектам та ініціативам щодо розвитку європейського культурного розмаїття й культурним обмінам протягом 2007 - 2013 рр., нараховує бюджет 400 млн євро. Красномовні цифри підкреслюють значимість для Європейської Комісії, яка є фундатором цієї Програми, культурної політики з такими її складовими, як транскордонні зв'язки в ході культурних обмінів, сприяння міжнародним обмінам культурної і мистецької продукції та сприяння міжкультурному діалогу.

Нова модель української національної ідентичності, політика формування якої відповідає євроінтеграційному курсу нашої держави, відзначається активним залученням культурної складової. Україною ратифіковано низку документів, таких, як Європейська культурна конвенція, конвенції про охорону культурної, археологічної, архітектурної спадщини Європи, Конвенція ЮНЕСКО про охорону та заохочення розмаїття форм культурного самовираження. Але прийняття цих документів - лише початок євроінтеграційних рухів в українському культурному просторі. Перспективи розвитку вітчизняної культури залежать від дотримання принципів підписаних угод, і лише за цієї умови можна вести мову про відкритість України для європейських культурних проектів.

Культурна політика в Україні покликана вирішити ряд нагальних проблем гуманітарної сфери, які стримують євроінтеграційні рухи і є перешкодою для формування національної ідентичності та інших важливих суспільних трансформацій. Державне фінансування культурних програм наражається на такі проблеми, як корупція при розподілі бюджетних коштів, брак фаховості, відсутність системного підходу до розвитку культурних індустрій та культурної інфраструктури. На часі перехід до проектного підходу у сфері культурних ініціатив, заохочення інноваційних, експериментальних програм, відкриття для них перспектив майбутньої самоокупності, розробка механізмів для розширення діяльності громадських культурних проектів, стимулювання розвитку прибутковості культурної діяльності, інформаційна підтримка державою мистецьких заходів.

Прикладом залучення громадських ініціатив до участі в соціально важливих культурно-мистецьких проектах можуть бути конкурсні програми, фінансовані регіональною владою, зокрема конкурс соціально-культурних проектів Львівської міської ради, засобами якого на муніципальному рівні стимулюються інноваційні підходи до реалізації соціально-культурної політики. З міського бюджету міста Львова у 2011 р. на підтримку таких проектів було виділено 685971 грн.

Зростання зацікавленості розвитком культури у світі свідчить про те, що цілком реально перетворити у прибутковий сектор розвитку не лише кінематограф і книговидання, але і музеї, театри, філармонії. Цьому сприятиме поруч із фінансовою підтримкою держави залучення спонсорських коштів, ефективна інформаційна політика, розширення можливості освіти та професійної підготовки, проведення наукових досліджень і соціологічних опитувань, надання пільг та інших заохочень.

З урахуванням прагнень української культурної громадськості стати частиною європейського культурного простору, постає питання про те, що вона має бути орієнтована на високий рівень свободи у мистецькому самовираженні та на культурний продукт високої якості. Чи готове до цього сьогодні українське суспільство? Очевидно, що громадські обговорення та суспільні дискусії повинні супроводжувати всі події культурного та мистецького життя. Відчувається брак підтримки на державному рівні програм популяризації культурної продукції, тоді як для утвердження стратегічної ролі книги і читання у процесах формування ідентичності, вони просто необхідні. На це має бути спрямована відповідна інформаційна політика, проекти буккросінгу, громадські обговорення видавничих новинок. На часі визнання особливої місії за сучасним мистецтвом, оскільки саме воно є відповіддю на соціальні негаразди, своєрідним "дзеркалом суспільних хвороб". Йому під силу генерувати імпульс до їхнього подолання, сконсолідувавши різні покоління, матеріально й побутово розділені прошарки населення, представників різних національностей і конфесій.

У результаті культурних трансформацій наша держава отримає чималі здобутки не лише у вигляді високого рівня національної культури, а й у вигляді суспільства консенсусу та соціальної солідарності, суспільства з високим показником толерантності, сформованої національної ідентичності, що гармонійно співіснуватиме з європейською.

На сьогодні є зрозумілим, що створення позитивного іміджу України у світі - шлях, який пролягає через український культурний простір.

3.2. Актуалізація української культурної спадщини як невід'ємної частини загальноєвропейського надбання

Визначити своє місце в європейському цивілізаційному просторі неможливо без знання власних культурних коренів, історично сформованих традицій, цінностей та ідеалів, втілених у багатстві й розмаїтті української культурної спадщини. З іншого боку, вона є важливим чинником формування образу нашої країни на міжнародній арені.

Обсяг і світова значущість національної спадщини, історична глибина її витоків, багатство міжнародних, міжкультурних зв'язків, що уособлюють її артефакти, ставлять Україну в один ряд із найбільш культурно розвиненими країнами Європи. Нині на державному обліку знаходяться понад 140 тис. пам'яток історії, археології, архітектури, садово-паркового мистецтва, містобудування. Функціонують 63 історико-культурних заповідники, близько 5 тис. музеїв, де зберігаються майже 12 млн експонатів. П'ять українських об'єктів культурної спадщини включені до Списку світової спадщини ЮНЕСКО. Ще чотирнадцять знаходяться у Попередньому списку, однак для їх внесення до Списку світової спадщини необхідно провести значну підготовчу роботу, забезпечити їх повну відповідність стандартам охорони пам'яток, визначеним національним законодавством і міжнародними правовими актами, ратифікованими Україною.

Актуалізація культурної спадщини та її збереження є двоєдиним завданням держави і суспільства. Українська влада усвідомлює, що в цій сфері накопичилося чимало серйозних проблем. З кінця 2010 р. і протягом 2011 р. практично на кожне засідання Гуманітарної ради при Президентові України виносилися питання, що стосуються збереження культурної спадщини, давалися відповідні протокольні доручення.

Поки що не всі проблеми вдалося вирішити. Триває будівництво в буферних зонах окремих об'єктів, внесених до Списку світової спадщини ЮНЕСКО. Відтак створюються передумови для занесення їх до Списку світової спадщини, що знаходиться під загрозою. Це зменшить туристичну привабливість України, завдасть відчутного удару по престижу держави.

Не все гаразд з управлінням об'єктами культурної спадщини. Маємо непоодинокі випадки, коли різні органи державної влади, місцевого самоврядування займають протилежні позиції стосовно використання територій згаданих об'єктів. Такі ситуації стають можливими значною мірою тому, що у нас фактично так і не склалося дієвої системи охорони культурної спадщини. Тут необхідні реформаторські заходи з урахуванням міжнародного досвіду.

Потребує суттєвого вдосконалення законодавча база охорони культурної спадщини, узгодження з нею правових актів, що регулюють відносини в дотичних сегментах суспільного життя, господарської діяльності. Законодавча робота, торкаючись цієї сфери, дає іноді приклади конфлікту інтересів. Так, прийнятим 17 лютого 2011 р. Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності" були скасовані положення законів "Про охорону культурної спадщини" та "Про охорону археологічної спадщини" про обов'язковість погодження центральним і місцевими органами охорони культурної спадщини програм і проектів будівельних робіт на територіях історико-культурних заповідників, в охоронних зонах об'єктів культурної спадщини тощо, а також про обов'язковість археологічної експертизи на територіях майбутньої забудови. Таким чином, історичне й культурне надбання Українського народу опинилося в залежності від сумлінності забудовників.

Ситуацію необхідно виправити, і нині на стадії завершення знаходиться підготовка проекту Закону "Про національну культурну спадщину" - комплексного документу, в якому, зокрема, відновлені згадані повноваження органів охорони культурної спадщини та обов'язковість археологічної експертизи земельних ділянок, які передбачається використати для реалізації проектів і програм будівельних робіт. І надалі при підготовці правових актів повинна бути чітко визначена пріоритетність вимог охорони культурної спадщини над містобудівною діяльністю.

Необхідно розвивати міжнародне співробітництво у сфері збереження та актуалізації культурної спадщини як на державному, так і на громадському рівнях. Збільшення української частини Списку світової спадщини ЮНЕСКО має стати пріоритетним завданням нашої культурної політики у найближчі роки. Великі перспективи має співпраця з такими міжнародними організаціями, як Міжнародна рада з питань пам'яток і визначних місць (ICOMOS), Всеєвропейська федерація зі збереження культурної спадщини Europa Nostra, Європейський музейний форум (European Museum Forum - EMF), Мережа музейних організацій (Network of Museum Organisations - NEMO) та ін.

Потрібно розвивати міжнародну співпрацю в туристичній сфері як у рамках Всесвітньої туристичної організації, так і на двосторонній основі. Повна, атрактивна, постійно оновлювана інформація про українські пам'ятки, визначні місця, музейні колекції має стати невід'ємною частиною європейського інформаційного простору. Необхідно залучати внутрішні й іноземні інвестиції в розбудову сучасної туристичної інфраструктури, включати до туристичних маршрутів якомога більше об'єктів з усіх регіонів України. Необхідне більш активне й системне залучення музеїв до сфери культурного туризму. Нині їх величезний потенціал використовується недостатньо, музейні заклади, особливо провінційні, часто знаходяться на периферії суспільного життя, хоча можуть і мали б відігравати в ньому одну з провідних ролей. Є й позитивні приклади, котрі й мають стати правилом.

Актуалізація національної культурної спадщини як частини загальноєвропейського надбання - важливий напрям гуманітарної політики. Вона сприятиме утвердженню України в європейському цивілізаційному просторі, сприятиме консолідації українського суспільства, формуванню української політичної нації.

3.3. Модернізаційний вимір культурної політики

Національне дослідження культурних практик населення України, яке було проведене в грудні 2011 р. за ініціативою Національного інституту стратегічних досліджень, засвідчило, що соціокультурна інертність, характерна для сучасного українського суспільства, становить серйозну перешкоду на шляху до модернізації країни.

По-перше, інноваційне мислення залишається на периферії управлінської та суспільної свідомості. Зберігаються певні стереотипи щодо процесів модернізації та інноваційного розвитку.

По-друге, сьогодні розвиток творчих індустрій є пріоритетом у культурній політиці багатьох країн. У низці країн культура й культурні індустрії перетворилися на один із секторів економіки, що зростає найбільш інтенсивно. Так, у країнах Європейського Союзу частка культурних індустрій співставна в економічному вимірі з часткою хімічної промисловості, а за темпами зростання культурні індустрії значно переважають темпи зростання у промисловості.

По-третє, за двадцятирічний період державотворення докорінно змінилося українське суспільство. Є гостра потреба у переоцінці таких явищ, як підприємництво, меценатство, соціальна відповідальність бізнесу.

По-четверте, гостро постала проблема соціальної та культурної реабілітації значних груп населення, які не змогли пристосуватися до нових умов. Гуманітарна політика має створити умови та середовище, яке дозволить багатьом подолати комплекс "соціальної меншовартості" та повернутися до соціально активного способу життя.

У цілому, слід усвідомити, що перехід від ресурсної економіки до інноваційної потребує зміни на рівні архетипів свідомості, ревізії глибоко вкорінених соціальних стереотипів і культурних практик. Модернізацію неможливо звести до зміни законодавства та нічим не підкріплених політико-ідеологічних декларацій. Суспільство потрібно готувати до модернізації через запровадження відповідних механізмів адаптації.

Іншими словами, пріоритетом гуманітарної та культурної політики має бути оновлення всієї сфери суспільних відносин, економічних практик, культурних установок. Без цього Україні буде вкрай складно вийти на траєкторію модернізації та уникнути колосальних соціальних потрясінь.

Гуманітарна політика у сучасному світі скерована на формування такої системи відносин в усіх сферах суспільного життя, за якої найвищою цінністю є людина та розвиток людського капіталу. З огляду на ключову роль культури в її реалізації, необхідно перейти до більш широкого визначення поняття культури. В умовах модернізації вона постає у двох інструментальних вимірах.

По-перше, культура визначає та задає систему мотивацій для індивіда й соціуму щодо реалізації соціальних і гуманітарних проектів, тобто культура проявляє себе як система цінностей, образів майбутнього та соціокультурних зразків поведінки.

По-друге, культура - це творчі середовища, соціальні моделі комунікації, культурні практики та гуманітарні технології, які забезпечують формування та розвиток креативного потенціалу нації, стимулюють соціальну активність населення, відкритість до змін та інновацій на основі досягнень науки та освіти.

Продуктом нової гуманітарної, а отже, й культурної, політики має стати нове соціокультурне середовище, яке оточує людину та надає їй можливості для засвоєння сучасного світобачення, нових навичок і моделей поведінки. Лише культурна політика та гуманітарні технології здатні задіяти творчі й інтелектуальні ресурси суспільства, дати поштовх системному оновленню українського соціуму, створити простір соціальної самореалізації.

Узагальнюючи зазначене вище, можна сказати, що стратегічні цілі гуманітарної політики мають бути спрямовані на розвиток креативного потенціалу нації, стимулювання відкритості до інновацій, забезпечення соціального консенсусу.

Курс на вироблення та реалізацію нової ефективної гуманітарної політики неможливий без належного впровадження європейських стандартів. Ідеться насамперед про гармонізацію вітчизняної нормативно-правової бази щодо гуманітарних питань із законодавством Європейського Союзу. Це питання досі остаточно не вирішене, хоча є вкрай актуальним. Відсутність такої гармонізації призводить не тільки до справедливої критики з боку європейських інституцій, а й до неповної реалізації конституційних прав громадян України.

Для здійснення гуманітарного прориву нам потрібна інвентаризація та якісно нове змістове наповнення нормативно-правової бази, яка визначає правила функціонування в науково-освітній, культурно-інтелектуальній, інформаційній, соціальній сфері тощо.

Гуманітарна політика не повинна підмінятися популістськими деклараціями. Має бути створений чіткий юридичний механізм її втілення у життя. Ціннісним і світоглядним орієнтиром державної політики, ядром майбутньої нормопроектної роботи у гуманітарній сфері мають стати Концепція гуманітарного розвитку України на період до 2020 року та Концепція нової культурної політики України, які мають окреслити пріоритети державної культурної політики та гуманітарного розвитку, як елементу загальної стратегії модернізації України.

3.4. Інтегральна модель управління культурно-інформаційним простором України

На жаль, незважаючи на значні зміни у суспільному житті України і світу, в системі державного управління ще й досі панують застарілі уявлення про культуру. Отже, гуманітарна та культурна політики в Україні традиційно зводяться до порівняно автономної та слабко координованої діяльності різних відомств, що мають відношення до охорони культурної спадщини, художньої діяльності, друкарства, бібліотечної та архівної справи тощо. Зокрема, людський капітал сприймається управлінцями дуже обмежено - у площині вирішення демографічних проблем і проблем соціального забезпечення. Мотиви діяльності управлінців у сфері культури та гуманітарного розвитку слабко пов'язані з економічною ефективністю.

У цілому, Україні необхідна нова більш інтегрована модель культурно-інформаційного простору.

У центрі такої моделі має бути творча енергія нового креативного класу, який поступово формується в Україні. Творчість, нові ідеї та інноваційність є передумовою виробництва якісно нового культурного продукту, який потребує розповсюдження та комерціалізації. Нарешті отриманий результат потребує системи збереження та використовується у процесах, пов'язаних із вихованням, освітою та змінами управлінської культури. У підсумку продукти культурно-інформаційної сфери мають стати каталізатором суспільного розвитку та набути статусу культурного надбання нації.

Тільки враховуючи всі означені фази розвитку культурно-інформаційного простору ми зможемо забезпечити розроблення дієздатної концепції, яка дасть поштовх до вироблення нової культурної політики. У цілому, нова культурна політика має відійти від практики прямого управління "офіційною" культурою та перейти до політики стратегічного розвитку культури, що є характерним для більшості країн Європи.

Запровадження нової інтегральної моделі управління культурно-інформаційним простором дозволить поставити у фокус управління такі пріоритети:

• створення єдиного загальнонаціонального культурно-інформаційного простору в Україні;

• відхід від статичної моделі захисту культурної спадщини та реалізація принципу "працюючої культурної спадщини";

• формування сучасних культурних середовищ, соціальних мереж, які є носіями креативного потенціалу на місцевому, регіональному й національному рівнях;

• розроблення та реалізація пакета національних проектів у сфері культури та гуманітарного розвитку;

• організація систематичного моніторингу динаміки змін у культурі, розвиток культурологічного знання та культивація сучасних напрямів культурної політики.

Реалізація нових пріоритетів культурної політики та гуманітарного розвитку передбачає роботу над такими завданнями, розробленими відповідно до національних цілей і рекомендації експертів Ради Європи:

• розгортання систематичних публічних дискусії та дебатів щодо сучасного тлумачення культури, ролі та значення культурних політик у забезпеченні сталого розвитку, економічної та соціокультурної модернізації;

• розвиток творчих індустрій та інноваційних технологій, які б стимулювали появу нових форм суспільної, творчої та економічної діяльності;

• розроблення принципово нового законодавства, яке сприяло б розвитку культури, творчості, інновацій і підприємницької ініціативи, формуванню економіки знань;

• упровадження механізмів реалізації пілотних проектів і нових моделей виробництва культурного продукту;

• запровадження дієздатних форм державно-приватного партнерства у сфері культури та гуманітарного розвитку;

• проведення постійних широких консультацій з професійним середовищем;

• систематичний моніторинг культурних практик;

• інформаційне забезпечення сектору культури та окремих культурно-мистецьких організацій і працівників;

• сприяння розвитку професійних мереж у сфері культури, освіти, науки та інформаційного забезпечення;

• надання нефінансової підтримки відповідно до запитів користувачів.

Запровадження нових механізмів реалізації культурної політики потребує започаткування практичних консультацій Міністерства культури і Комітету Верховної Ради з питань культури й духовності з метою визначення основних положень чинного законодавства і законопроектів, які мають негативний вплив на культуру й культурний сектор або ставлять під загрозу виконання Україною міжнародних зобов'язань у цій сфері. Було б доцільним створення погоджувальної робочої групи, яка дозволить Міністерству культури і відповідним комітетам Верховної Ради опрацювати пакет змін до чинного законодавства, спрямований на захист національного культурно-інформаційного простору.

На часі постає питання про налагодження горизонтального партнерства Міністерства культури з Міністерством фінансів, Міністерством економічного розвитку і торгівлі, Міністерством освіти і науки, молоді та спорту, Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства. Адже законодавство, безпосередньо не пов'язане з культурним сектором, може мати такий само великий вплив на культуру й культурний сектор, як і закони про культуру.

Оновлення моделі управління у сфері культури та гуманітарного розвитку - це робота не на один рік. Україна потребує інтенсивних кроків спрямованих на інтеграцію нашої країни в європейський культурно-освітній та інформаційний простір. У цілому, розгортання процесу модернізації культурної політики забезпечить формування демократичного та консолідованого суспільства, в якому знання та можливості їх практичного застосування стануть важливим засобом самореалізації та розвитку особистості.